Зараз пропоную вам розповідь про церкви Рудного.
Отож, в рудному є три церкви , одна з яких відноситься до духовно семінарії, також в рудно розташований монастир. А зараз розлянемо детальніше кожну з них.ЦЕРКВА ПОКРОВА ПР. БОГОРОДИЦІ 1935 р. (УПЦ КП)
Церква Покрова Пр. Богородиці стоїть біля Народного дому "Просвіта" (вул. Володимира Великого, 24). Храмовий празник - 14 жовтня. Адміністратор (з 1990 р.) - митр. прот. Ігор Щерба (1959 р.н., свяч. 1981р.)
Колишній костел збудований у 1935 р. незадовго до другої світової війни для польських мешканців Рудно за проектом архітекта Людвіга Вельтже. Після другої світової війни опущену святиню перетворили на шкільний спортзал. Пізніше, коли збудували нову школу зі сучасним спортзалом, костел залишився без догляду. До кінця 1980-х рр. будівля ще мала оригінальний, хоч і понищений часом вигляд - стіни були з відкритих дерев`яних брусів, дахи були покриті гонтом. З 1990 р. за облаштування колишньої святині взялася православна громада селища, якій передали будівлю. Зрозуміло, тоді гонт швидко замінили бляхою, бо дах значно протікав. Після повного ремонту церкви, єдине, що залишилося оригінальним - це фігурні кронштейни, що підтримують карниз даху. 7 січня 1990 р. відбулося перше богослужіння. 1994 р. освятили чотириярусний іконостас. 24 грудня 1995 р. храм відвідав Патріарх Київський і Всієї Руси-України Філарет. Цього ж року розписаний інтер`єр святині, наступного року (1996р.) - освячено новий престіл. У 1990-х рр. до вівтаря прибудували ризниці, зробили довкола церкви нову огорожу, у 1997-1998 рр. вимурували нову дзвінницю. Біля церкви 7 січня 2000р. освячено наріжний камінь під новий храм - до сьогодні зробили тільки фундамент.
МОНАСТИР СВ.ІВАНА БОГОСЛОВА, ОО.СТУДИТІВ (УГКЦ)
Місцерозташування монастиря: м.Львів-Рудно, вул. Дитяча, 19.
Після закриття радянською владою Унівської Лаври та дочірних монастирів ченці, яких не арештували, були змушені роз’їхатися по селах і містечках Галичини. Вони оселялися в приватних помешканнях по 2-3 осіб, щоб не викликати підозр безбожного режиму. Так утворювалися невеликі підпільні монастирі. Монахи й надалі зберігали богослужбове правило, жили дотримуючись обітів убожества, послуху та чистоти, звершували своє покликання, незважаючи на гоніння.
Одним із таких монастирів, який виник на переломі 50-60-их років XX ст, є обитель св. Йоана Богослова, розташована на околиці міста Львова – у селищі Рудно. Історія постання цього дому є такою. Декілька монахів із закритої Унівської Лаври оселилися в помешканні однієї старенької жінки на краю селища, під лісом, щоб не привертати до себе уваги пильного ока радянських спецслужб. Проте, невдовзі постало питання про побудову власного будинку, будівництво якого, за спогадами о. Володимира (Василія Вороновського), ініціював о. Никанор (Дейнега), підпільний архимандрит Унівської Лаври, наступник бл. Климентія Шептицького. Спільними зусиллями студійських ченців з Рудно, Львова та Брюховичів неподалік попереднього помешкання постав новий дім, у якому оселилися єрм. Никанор, єрм. Паладій (Копоть), схимонахи Єротей (Дубик) та Єфрем (Михайлюк). У 1963 р. архимандрит Никанор переїхав до Львова, звідки йому було легше керувати підпільними монастирями, а невдовзі владика Василій (Величковський) висвятив його на епископа підпільної УГКЦ.
Настоятелем обителі в Рудно, став єрм. Паладій. Щодня в обителі служилося повне молитовне правило, сюди приходили за духовною поживою вірні катакомбної Церкви. До речі, саме тут із чернечим життям познайомився теперішній архимандрит Унівської Лаври владика Юліян (Вороновський), який приходив сюди ще юнаком. Окрім того, ченці вели присадибне господарство, яке забезпечувало їм про життя, брат Єротей, який нездужав на ноги, займався оправлянням книг. У обителі нерідко приїздили й інші ченці Студійського уставу, тут, як правило, відбувалися вибори підпільних провідників монастиря. В 1976 р., на 73-му році життя, єрм. Паладій переставився до Господа, брати Єротей та Єфрем залишилися вдвох.
Після закриття радянською владою Унівської Лаври та дочірних монастирів ченці, яких не арештували, були змушені роз’їхатися по селах і містечках Галичини. Вони оселялися в приватних помешканнях по 2-3 осіб, щоб не викликати підозр безбожного режиму. Так утворювалися невеликі підпільні монастирі. Монахи й надалі зберігали богослужбове правило, жили дотримуючись обітів убожества, послуху та чистоти, звершували своє покликання, незважаючи на гоніння.
Одним із таких монастирів, який виник на переломі 50-60-их років XX ст, є обитель св. Йоана Богослова, розташована на околиці міста Львова – у селищі Рудно. Історія постання цього дому є такою. Декілька монахів із закритої Унівської Лаври оселилися в помешканні однієї старенької жінки на краю селища, під лісом, щоб не привертати до себе уваги пильного ока радянських спецслужб. Проте, невдовзі постало питання про побудову власного будинку, будівництво якого, за спогадами о. Володимира (Василія Вороновського), ініціював о. Никанор (Дейнега), підпільний архимандрит Унівської Лаври, наступник бл. Климентія Шептицького. Спільними зусиллями студійських ченців з Рудно, Львова та Брюховичів неподалік попереднього помешкання постав новий дім, у якому оселилися єрм. Никанор, єрм. Паладій (Копоть), схимонахи Єротей (Дубик) та Єфрем (Михайлюк). У 1963 р. архимандрит Никанор переїхав до Львова, звідки йому було легше керувати підпільними монастирями, а невдовзі владика Василій (Величковський) висвятив його на епископа підпільної УГКЦ.
Настоятелем обителі в Рудно, став єрм. Паладій. Щодня в обителі служилося повне молитовне правило, сюди приходили за духовною поживою вірні катакомбної Церкви. До речі, саме тут із чернечим життям познайомився теперішній архимандрит Унівської Лаври владика Юліян (Вороновський), який приходив сюди ще юнаком. Окрім того, ченці вели присадибне господарство, яке забезпечувало їм про життя, брат Єротей, який нездужав на ноги, займався оправлянням книг. У обителі нерідко приїздили й інші ченці Студійського уставу, тут, як правило, відбувалися вибори підпільних провідників монастиря. В 1976 р., на 73-му році життя, єрм. Паладій переставився до Господа, брати Єротей та Єфрем залишилися вдвох.
КАПЛИЦЯ СВ. КН. ВОЛОДИМИРА 2000 р. (УГКЦ)
Каплиця збудована о. Теодором Заблоцьким у 1999-2000 рр. як тимчасова. Ліворуч західного входу до каплиці є пам`ятний камінь, посвячений 28 липня 2001 р. Блаженнійшим патріархом Любомиром Гузаром під будівництво храму св. Володимира. Чимало років триває процес відведення земельної ділянки і погодження на будівництво нового храму.
23.03.2010. The New York Times. З-поміж пастви українського католицького священика - його власні діти. У Західній Україні багато католицьких священиків перебувають у шлюбі й заводять родини з благословення Ватикану, зазначає The New York Times. Ця обставина набуває особливої актуальності зараз, коли інша Європа сперечається, чи не є целібат духовенства першопричиною сексуальних домагань, пише кореспондент Кліффорд Дж. Леві.
Священик Юрій Воловецький служить в невеликому приході в Рудно під Львовом. Його дружина Віра викладає в парафіяльній школі, у них шестеро дітей віком від 9 до 21 року. Прихід Воловецького належить до Української греко-католицької церкви, яка підлягає Папі Римському і очолюється кардиналом, але за обрядом своїм ближча до Православної церкви.
"У минулому Ватикан, мабуть, терпимо ставився до традицій так званих "католиків східного обряду", щоб зберегти позиції в регіонах, де панує православ'я", - пояснює газета. Цей виняток також свідчить, що позиція Ватикану з питання про целібат не настільки тверда і монолітна, як здається.
Українські священики утримуються від критики Папи Венедикта XVI, який наполягає, що від целібату не можна відмовлятися, але кажуть, що дозвіл ростити дітей допомагає краще зрозуміти прихожан. "Для священика мати дружину і дітей - це більш природно і розумно", - зауважує Воловецький. "Це зміцнює довіру до мене: люди бачать, як ми живемо. Ми - частина суспільства", - додає він.
Воловецький утримався від відповіді на запитання, чи випливає розпусна поведінка священиків з їхньої обітниці безшлюбності, зауважує газета. Ватикан заявляє, що ніякого зв'язку немає: якби безшлюбність була причиною, у світському суспільстві не було б проблеми педофілії.
Та все ж галас навколо розбещення малолітніх у Німеччині знову пожвавив суперечки, зазначає газета. За даними газети, на католицькі Церкви східного обряду, священикам яких дозволяється одружуватися, припадає лише 1-2% всіх католиків світу. Вищі ієрархи цих церков традиційно беруть обітницю безшлюбності.
Новини
23.03.2010. The New York Times. З-поміж пастви українського католицького священика - його власні діти. У Західній Україні багато католицьких священиків перебувають у шлюбі й заводять родини з благословення Ватикану, зазначає The New York Times. Ця обставина набуває особливої актуальності зараз, коли інша Європа сперечається, чи не є целібат духовенства першопричиною сексуальних домагань, пише кореспондент Кліффорд Дж. Леві.
Священик Юрій Воловецький служить в невеликому приході в Рудно під Львовом. Його дружина Віра викладає в парафіяльній школі, у них шестеро дітей віком від 9 до 21 року. Прихід Воловецького належить до Української греко-католицької церкви, яка підлягає Папі Римському і очолюється кардиналом, але за обрядом своїм ближча до Православної церкви.
"У минулому Ватикан, мабуть, терпимо ставився до традицій так званих "католиків східного обряду", щоб зберегти позиції в регіонах, де панує православ'я", - пояснює газета. Цей виняток також свідчить, що позиція Ватикану з питання про целібат не настільки тверда і монолітна, як здається.
Українські священики утримуються від критики Папи Венедикта XVI, який наполягає, що від целібату не можна відмовлятися, але кажуть, що дозвіл ростити дітей допомагає краще зрозуміти прихожан. "Для священика мати дружину і дітей - це більш природно і розумно", - зауважує Воловецький. "Це зміцнює довіру до мене: люди бачать, як ми живемо. Ми - частина суспільства", - додає він.
Воловецький утримався від відповіді на запитання, чи випливає розпусна поведінка священиків з їхньої обітниці безшлюбності, зауважує газета. Ватикан заявляє, що ніякого зв'язку немає: якби безшлюбність була причиною, у світському суспільстві не було б проблеми педофілії.
Та все ж галас навколо розбещення малолітніх у Німеччині знову пожвавив суперечки, зазначає газета. За даними газети, на католицькі Церкви східного обряду, священикам яких дозволяється одружуватися, припадає лише 1-2% всіх католиків світу. Вищі ієрархи цих церков традиційно беруть обітницю безшлюбності.
Новини
ЦЕРКВА ВОЗДВИЖЕННЯ ЧЕСНОГО ХРЕСТА XIV ст., 1815 р
Церква Воздвиження Чесного і Животворного Хреста розташована у південно-східній частині Рудно (вул. Мазепи, 1), "на горбку", поблизу дороги і залізниці. Храмовий празник - 27 вересня. Адміністратор (з 2002 р.) - прот. Теодор Заблоцький (1964 р.н., свяч. 1993р).
Початки святині відносять приблизно до XIV ст. Під час загарбання Зимної Води у 1365 р. церква була власністю оо. василіян і вважалася парохіяльною для с. Зимна Вода, яка в тому часі ще не була польською, а село Рудно не існувало. Хоча власник Зимної Води Іван Голомбек утворив 1453 року для римо-католиків нову парохію, проте він і поляки цілий час користувалися церквою Воздвиження для богослужінь, аж до часу, коли збудували і освятили в 1625 р. костел св. Катерини. Біля церкви була дзвінниця, подібна до мурованої оборонної башти, з чотирма дзвонами різної величини. За поверсальської Польщі храм був під державною охороною. Сьогоднішнього вигляду святиня набула після ( перебудови? ) 1815 р. Відомо, що в 1930 р. відбулася канонічна візитація храму. У 1930-х рр. він перебував під патронатом наслідника Мечислава Лазовського зі Львова. Парохом був Корнило Загайкевич ( 1885 р. н. ). При церкві існували братства: "Апостольської Молитви (належало 100 чол.), "Доброї Смерти" (належало 90 чол.). У 1930-1932 рр. церкву надбудували вгору на 1,5 м., в результаті незначно підвищили дах зі збереженням його форми. В той же час перед церквою збудували нову, існуючу сьогодні дзвінницю. У період з 1946 по 1991 р. храм був діючий. У 1962 р. відремонтували дах церкви, помалювали бляху зеленою фарбою. У 1966 р. довкола святині влаштували огорожу з півтораметрової сітки, яку пофарбували. До храму зробили 91 сходинку. Над головним входом до святині є чотири дати: "1678-1936", "1968", "1987". Не знаю, що означають перші дві дати, можливо, користування Греко-Католицькою Церквою, інші, очевидно, показують роки ремонту або відновлення. Від 1991 р. церква належить греко-католицькій громаді. Будівля збудована на вапняному розчині з цегли 27 х 14 х 7 см. в "йосифінському" стилі. Колись біля неї стояли старі липи. За час Незалежності України церкву відремонтували зовні, збудували дві каплиці. У 2008 р. церкву пограбували - міліція не знайшла позолочену корону і старовинну Біблію.
ЛЬВІВСЬКА ДУХОВНА СЕМІНАРІЯ СВЯТОГО ДУХА (УГКЦ)
Під час відомої "перебудови" у Радянському Союзі, що настала наприкінці 80-тих – на початку 90-тих років XX ст., коли УГКЦ почала виходити з підпілля, з'явилося багато нових кандидатів, які бажали стати священиками. У той час українські села і міста терміново потребували священиків, яких тоді було дуже мало, а тому необхідно було нагально формувати молодих кандидатів на священиків у дуже стислі терміни. Пограма їх навчання була дуже коротка. Тоді головну увагу звертали не стільки на виховання, як на самоосвіту і літургійні практики. Навіть більше, у той час було тільки декілька висококваліфікованих викладачів богослов'я, а значить і семінаристи могли отримати лише спрощену навчально-духовну підготовку.
Оскільки після виходу з підпілля першим завданням Церкви було забезпечити необхідну кількість священиків для служіння українським вірним, то у 1990 році перед архиєпископом Володимиром Стернюком постало чи не найважливіше завдання – відродити Духовну семінарію для Церкви, яка щойно відновила свою діяльність після 45-річного переслідування. Прокомуністична влада не бажала віддавати старих приміщень семінарії, тому що в часи окупації їх передали у власність Львівського університету. Єдиним приміщенням, яке можна було отримати в той час, був напівзруйнований літній піонерський табір у с. Рудно, що знаходиться за 12 км. від Львова. Отож, виходячи із обставин, було вирішено таки створити в цьому селі тимчасову семінарію, а в майбутньому подбати про більш відповідні приміщення.
Оскільки після виходу з підпілля першим завданням Церкви було забезпечити необхідну кількість священиків для служіння українським вірним, то у 1990 році перед архиєпископом Володимиром Стернюком постало чи не найважливіше завдання – відродити Духовну семінарію для Церкви, яка щойно відновила свою діяльність після 45-річного переслідування. Прокомуністична влада не бажала віддавати старих приміщень семінарії, тому що в часи окупації їх передали у власність Львівського університету. Єдиним приміщенням, яке можна було отримати в той час, був напівзруйнований літній піонерський табір у с. Рудно, що знаходиться за 12 км. від Львова. Отож, виходячи із обставин, було вирішено таки створити в цьому селі тимчасову семінарію, а в майбутньому подбати про більш відповідні приміщення.
Отримавши для облаштування навчального закладу літній піонерський табір, семінаристи засукали рукава і, перш за все, взялися відновлювати занедбані, старі будівлі, щоби створити бодай мінімальні умови для проживання і навчання в семінарії. Принагідно треба звернути увагу, що піонерський табір було збудовано виключно для літнього відпочинку, а тому ці будинки цілком не були пристосовані для проживання в зимовий період.
Більше того, траплялося й так, що у зимовий період до приміщень тимчасової семінарії не подавали електроенергію і газ, отож доводилося готувати їжу надворі на дровах – у військовій пересувній кухні.
Більше того, траплялося й так, що у зимовий період до приміщень тимчасової семінарії не подавали електроенергію і газ, отож доводилося готувати їжу надворі на дровах – у військовій пересувній кухні.
Немає коментарів:
Дописати коментар